Анотація

Мета статті – проаналізувати процеси поширення ідей ритмопластичного виховання Е. Жак-Далькроза у практиці танцювальних студій в Радянській Україні як прояв естетики модерну. Методологія дослідження базується на принципі історизму, методах аналізу, порівняння, дедукції, мистецтвознавчому аналізі. Наукова новизна статті полягає в оновленні методології сприйняття системи ритмопластичного виховання Е. Жак-Далькроза не як вузькофахової, а загальнокультурної, що дозволяє говорити про ритм у творчості хореографів як концепт українського модерну; у введенні в науковий обіг матеріалів, що уточнюють та доповнюють панораму поширення системи Е. Жак-Далькроза в Радянській Україні. Висновки. Ритмопластична теорія Е. Жак-Далькроза у процесі кристалізації не залишилась вузько-спеціалізованою, що орієнтована лише на виховання ритмічного відчуття музики через рух, а поширилася у різних мистецьких сферах, дозволяючи використовувати принцип тілесних ритмів для розуміння змін темпоритму життя в ситуації глобальних цивілізаційних змін (індустріалізація, урбанізація та ін.). Попри парадоксальність концепції ритмопластичного виховання Е. Жак-Далькроза (поєднання підкорення внутрішнім закономірностям ритмічної структури музичного твору із вільним тілесно-пластичним вираженням, що не унормоване жодною хореографічною системою), вона стала популярною як серед професійних танцівників та хореографів, так і захопила сотні аматорів. Ритм став своєрідним художнім концептом українського модерну, проявився у творчості ряду танцювальних студій Б. Ніжинської, А. Пашковської, Е. Вульф, Шапошникової-Вехович та ін.), що використовували систему Е. Жак-Далькроза як спосіб оновлення традиційної хореографічної лексики, розширення можливостей танцювального мистецтва у новій суспільно-політичній та художньо-естетичній ситуації. Попри позитивне сприйняття та творче опрацювання системи Е. Жак-Далькроза у ряді мистецьких осередків, зокрема, й хореографічних студіях, в середині 1920-х рр. в УРСР, в ситуації поступового згортання студійного руху та посиленого переорієнтування культурної політики з розмаїття творчих проявів на моновекторність, спостерігаємо різку критику далькрозівських принципів.