Анотація

Метою дослідження є аналіз інноваційних підходів до акторської майстерності в українському народному танці, що сприяють його адаптації до сучасності без втрати культурної ідентичності. У статті досліджуються багатогранні трансформаційні процеси, що динамічно розгортаються у сфері акторської майстерності українського народного танцю під впливом сучасного соціокультурного простору та естетичних запитів глядацької аудиторії. Проведено аналіз стрімких змін, які зумовлені інформаційною насиченістю, глобалізацією та переосмисленням традиційних цінностей, а також прагненням аудиторії до емоційної глибини, психологічної достовірності і семантичної насиченості хореографічних творів, що формує нові вимоги до виконавців. Ці вимоги виходять за межі технічної майстерності, охоплюючи здатність артистів до створення переконливих сценічних образів через інтеграцію зовнішніх і внутрішніх пристосувань. Дослідження зосереджується на специфіці втілення сценічного образу, підкреслюючи нерозривний зв’язок зовнішніх адаптацій артиста (костюм, грим, реквізит, пластика) та внутрішніх (емоційний стан, мотивація, психологічна поведінка, уява, емоційна пам’ять), які разом слугують інструментами сценічного перевтілення. Розглянуто, як ці елементи взаємодіють, дозволяючи виконавцям досягати художньої правди та виразності, що відповідають сучасним очікуванням. Особливу увагу приділено впливу сучасних технологій, таких як відеомепінг, інтерактивні проєкції, сенсорні поверхні та технології захоплення руху, на збагачення виражальних можливостей акторської гри та мізансценічних рішень. Ці інновації розширюють арсенал хореографічного мистецтва, надаючи нові засоби для візуалізації образів і драматургії. Наголошується на необхідності гармонійного балансу між експериментами та збереженням автентичної сутності українського народного танцю. Ця автентичність, як складова національної культурної спадщини, залишається ключовою для підтримання унікального генетичного коду танцю. У статті також висвітлюється еволюція акторських елементів від обрядових форм із ритуально-символічним характером до сучасних сценічних інтерпретацій, які вимагають від артистів глибокого психологічного аналізу, емпатії і технік перевтілення. Мізансцена розглядається як потужний інструмент, що еволюціонує від статичних композицій до динамічних просторових рішень, які підкреслюють драматургію та взаємодію персонажів.